У 2025 році на російських пабліках та YouTube-каналах з'явився фільм виробництва студії «Київнаукфільм» — «Каїнові сльози» (1980). Це історія про карикатурного українця, який у різні періоди історії продає свою країну. Навіть для радянського періоду ця картина настільки відверто пропагандистська, що цілком відповідає сучасним російським наративам про «фашистів» та «колаборантів-українців, у яких немає нічого святого і які нищать власну країну».

Фільм саме зараз з'явився не випадково — його цілеспрямовано шукали кілька років. Зокрема, неодноразово зверталися до Довженко-Центру, щоб під різними приводами виманити стрічку. Проте російський слід швидко відслідковувався, тому спроби залишалися безуспішними — аж поки фільм не вдалося отримати з Литовського кіноархіву. Зараз його активно розкручують як «історію про вічне повернення».

Власне, цей фільм і став поштовхом для цієї розмови про нашу  «незручноу» анімаційною спадщиною.

Кіно — а з ним і анімація як один із його видів — це мистецтво колективне, технологічне й синергетичне. Воно чи не найкраще відображає суспільство з його змінами та очікуваннями. А ще кіно — це мистецтво ідеологічне, особливо якщо воно створюється на державній студії. Стрічки радянського періоду просякнуті ідеологією, яку нам зараз дуже хочеться відкинути й забути, мов страшний сон. Проте непроговорені й не проаналізовані сторінки минулого, заховані в темну шафу історії, рано чи пізно проявляються у зовсім непередбачуваний спосіб. Або ж їх дістане хтось інший — можливо, навіть наш ворог — і спробує використати проти нас, як це й сталося з давно забутим фільмом «Каїнові сльози».

Як нам працювати з подібною спадщиною в умовах повномасштабної гібридної війни? Як правильно налаштувати нашу деколонізаційну оптику та критичне мислення для аналізу? Як комунікувати з закордоном нашу історію через кіно? І як ми можемо осмислювати й переосмислювати цю спадщину не лише з наукової перспективи, а й через творчу діяльність?

Альона Пензій – керівниця Кіноархіву Довженко-Центру, кінокритикиня та кураторка кіно- й виставкових проєктів.

Люся Зоря, керівниця мистецької програми Британської Ради.

Оксана Волошенюк, голова Спілки кінокритиків України, старша викладачка кафедри кінознавства КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого, членкиня FIPRESCI, історикиня кіно.

Тарас Співак, режисер, режисер монтажу та дослідник архівів з Києва. Частина об'єднання «Група Кінотрон».

Навчався на кафедрі культурології Києво-Могилянської академії. У 2021 році разом із однодумцями працював над каталогізацією архіву кіностудії «Київнаукфільм» («Національна кінематека України»). З 2021 року займається монтажем неігрового кіно та організацією поствиробництва.

Його останній фільм, режисерський дебют «Під знаком якоря», здобув головну нагороду конкурсу DOCU КОРОТКО XXI Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Серед його останніх монтажних робіт – документальні фільми «Спеціальна операція», «Там, де закінчується Росія» та «Чорнобиль 22» Олексія Радинського, а також «Як добре, що ми їх не бачимо» Анастасії Стеценко.